Жортока правда літнього наступу на Радивилівщині

Сто років тому, в 1920-му, наш край опинився в полум’ї бойових дій. Улітку 1919 року в районі Радивилова (офіційна назва – «Радзивилов», українізована – «Радзивилів») почали наступ польські війська. Містечко зазнало великого нищення. Значна частина населення була змушена виїхати подалі від лінії бойових зіткнень.  Поляки закріпилися тут, з 12 серпня 1919 року окупували місто. Місцеві українці або підтримували ідеї Української Народної Республіки, або очікували на прихід червоноармійців. Принаймні закріплення польського режиму ніхто не хотів. У районі міста діяв партизанський загін чисельністю в дві сотні.

У 1920 році, в основному в другій половині липня, Радивилівщина стала театром бойового просування Першої кінної армії. Вона захопила Радивилів 26 липня 1920 року. За повідомленнями більшовиків, тут ними було взято більше 2000 полонених, здобуто 100 кулеметів, бронепоїзд та інші трофеї. Бійцем цієї кінної армії тоді був одесит Ісаак Бабель (1894 – 1940), згодом відомий письменник. У збірці його оповідань «Кінармія» часто згадуються населені пункти нинішнього Радивилівського району. Події описані без ідеологічного туману, з жорстокою правдивістю. Слід зазначити, що врешті-решт більшовицьке військо зазнало тут поразки, і вже 10 вересня 1920 року поляки знову заволоділи Радзивилом, цього разу надовго – до 1939 року. За переписом 1921 року, в Радивилові проживало 4240 чоловік. Исаак Бабель

Пропонуємо увазі читачів одне з «радивилівських» оповідань збірки «Кінармія» (в перекладі з російської). Подіям біля Радивилова присвячене й оповідання «Історія одного коня», яке вже колись було опубліковане в районці.

СМЕРТЬ ДОЛГУШОВА

Завіси бою просувалися до міста. Опівдні пролетів повз нас Корочаєв у чорній бурці – опальний начдив чотири, який бореться самотужки і шукає смерті. Він крикнув мені на бігу:

– Комунікації наші прорвані, Радзивилів і Броди у вогні!..

І поскакав – майоріючий, весь чорний, з вугільними зіницями.

На рівнині, гладкій, як дошка, перешиковувалися бригади, сонце котилося в багряній пилюці. Поранені закушували в канавах, сестри милосердя лежали на траві і стиха співали. Афонькіні розвідники нишпорили по полю, вишукуючи мерців і обмундирування. Афонька проїхав за два кроки від мене і сказав, не повертаючи голови:

– Набили нам пику. Як двічі два. Є думка за начдива, зміщують.

Сумніваються бійці …

Поляки підійшли до лісу, за три версти від нас, і поставили кулемети десь близько. Кулі скиглять і повискують. Жалоба їх наростає нестерпно.

Кулі підстрілюють землю і риються в ній, тремтячи від нетерпіння.

Командир полку Витягайченко, який хропів на сонці, закричав уві сні і прокинувся. Він сів на коня і поїхав до головного ескадрону. Обличчя його було м’яте, в червоних смугах від незручного сну, а кишені повні слив.

– Сучого сина, – сказав він сердито і виплюнув з рота кісточку, – ось бридка тяганина. Тимошку, викидай прапор!

– Підемо, чи що? – запитав Тимошка, виймаючи древко зі стремен, і розмотав прапор, на якому була намальована зірка і написано про III Інтернаціонал.

– Там видно буде, – сказав Витягайченко і раптом закричав дико: –Дєвки, сідай на коників! Скликати людей, ескадронні! ..

Сурмачі програли тривогу. Ескадрони вишикувалися в колону, з канави виліз поранений і, прикриваючись долонею, сказав Витягайченку:

– Тарасе Григоровичу, я є делегат. Мабуть, ніби так, що залишимося ми…

– Відіб’єтесь… – пробурмотів Витягайченко і підняв коня на диби.

– Є така сподіванка у нас, Тарасе Григоровичу, що не відіб’ємося, – сказав поранений йому вслід.

-Не канюч, – обернувся Витягайченко, – либонь, не залишу, іскомандував повід.

І враз тут задзвенів плакучий бабин голос Афоньки Біди, мого друга:

– Та не переводь ти з місця на рись, Тарасе Григоровичу, до нього п’ять верст бігти. Як будеш рубати, коли у нас коні заморені … Хапатись нічого – встигнеш до богородиці груші оббивати …

– Кроком! – скомандував Витягайченко, не піднімаючи очей.

Полк пішов.

– Якщо думка за начдива правильна, – прошепотів Афонька, затримуючись, – якщо зміщують, тоді намилюй загривок і вибивай підпірки. Крапка.

Сльози потекли у нього з очей. Я дивився на Афоньку в подиві. Він закрутився дзиґою, схопився за шапку, захрипів, гикнув і помчав.

Грищук зі своєю дурною тачанкою та я – ми залишилися одні і до вечора моталися між вогневих стін. Штаб дивізії зник. Чужі частини не приймали нас. Полки увійшли до Бродів і були вибиті контратакою. Ми під’їхали до міського кладовища. Із-за могил вискочив польський роз’їзд і, піднявши гвинтівки, став бити по нас. Грищук повернув. Тачанка його волала всіма чотирма своїми колесами.

– Грищук! – крикнув я крізь свист і вітер.

– Пустощі, – відповів він сумно.

– Пропадаємо, –  вигукнув я, охоплений згубним захопленням, – пропадаємо, батьку!

– Навіщо баби труждаються, – відповів він ще сумніше, – навіщо сватання, вінчання, навіщо куми на весіллях гуляють…

У небі засяяв рожевий хвіст і погас. Чумацький Шлях проступив між зірками.

– Сміху мені, – сказав Грищук гірко і показав батогом на людину, яка сиділа при дорозі, – сміху мені, навіщо баби труждаються…

Чоловік, що сидів при дорозі, був Долгушов, телефоніст. Розкидавши ноги, він дивився на нас упритул.

– Я ось що, – сказав Долгушов, коли ми під’їхали, – кінчуся… Зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів Грищук, зупиняючи коней.

– Патрон на мене треба стратити, – сказав Долгушов.

Він сидів, притулившись до дерева. Чоботи його стирчали нарізно. Не спускаючи з мене очей, він дбайливо відгорнув сорочку. Живіт у нього був вирваний, кишки повзли на коліна, і удари серця було видно.

– Наскочить шляхта – насмішку зробить. Ось документ, матері відпишеш, як і що…

– Ні, – відповів я і дав коневі шпори.

Долгушов розклав по землі сині долоні і оглянув їх недовірливо.

– Утікаєш? – пробурмотів він, сповзаючи. – Біжиш, гаде…

Піт повз по моєму тілу. Кулемети відстукували все швидше, з істеричним завзяттям. Обведений німбом вечірнього заходу, до нас скакав Афонька Біда.

– Помаленьку чешімо, – закричав він весело. – Що у вас тут за ярмарок?

Я показав йому на Долгушова і від’їхав.

Вони говорили коротко, – я не чув слів. Долгушов простягнув взводному свою книжку. Афонька сховав її в чобіт і вистрілив Долгушову в рот.

– Афоню, – сказав я з жалюгідною посмішкою і під’їхав до козака, – а я от не зміг.

– Іди, – відповів він, бліднучи, – уб’ю! Шкодуєте ви, очкасті, нашого брата, як кішка мишку…

І звів курок.

Я поїхав кроком, не обертаючись, відчуваючи спиною холод і смерть.

– Бана, – закричав ззаду Грищук, – ан дурість! – і схопив Афоньку за

руку.

– Холуйська кров! – крикнув Афонька. – Він від моєї руки не піде…

Грищук нагнав мене біля повороту. Афоньки не було. Він поїхав в іншу сторону.

– Ось бачиш, Грищук, – сказав я, – сьогодні я втратив Афоньку, першого мого друга…

Грищук вийняв із сидіння зморщене яблуко.

– Їж, – сказав він мені, – їж, будь ласка…

Ісаак БАБЕЛЬ.

Переклав Володимир ЯЩУК (м.Радивилів).

(Газета “Наш Прапор Перемоги” за 22.05.2020).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.