Знай свій край: колишнє графське містечко Лідихів

Про село Лідихів Кременецького району добре знають  на Радивилівщині вже хоча б з тієї простої причини, що чимало його вихідців, шукаючи можливостей для самореалізації, перебралися жити якщо не в місто Радивилів, то в прилеглі до нього села. І доволі успішно себе тут утверджують, нерідко відтісняючи в суспільних перегонах на задній план самих радивилівців, що не може не породжувати всіляких пересудів.

Знімки до статті – за цим посиланням: https://jasc51.io.ua/album672413

А між тим мені нещодавно вперше випало побувати в Лідихові. Знав, що розташоване в мальовничій місцевості, бо ж уже від радивилівського села Дружба, з його пагорбів, не раз відкривалися мені краєвиди сусіднього села на схилах. А ось дорога туди все не завертала… Вивчаючи історію населених пунктів Радивилівського району, натрапляв і на прізвище графів Ледухівських, чи Лідихівських. Зокрема, в давні часи мали вони у власності і містечко Крупець, і село Пляшову (Пляшеву), що тепер називається Жовтневим… Нещодавно, з’їздивши в село Лешнів Бродівського району (де річка Слонівка, яка тече біля Радивилова, впадає в Стир), поставив собі за мету: а чому б не побачити, нарешті, й місцевість, де ця річка починається?

Про Лідихів знав, що  кам’яні знаряддя праці – ножі, сокири, прасельниці, бронзові прикраси, вироби з заліза, знайдені в селі і біля села, дають підстави говорити про його дуже давню історію. Найраніше городище, як вважають, було розташоване на пагорбах над берегом річки Слонівки, яка витікала з джерел урочища Вовче (нині річці дають початок джерела в самому Лідихові).

Городище в урочищі Сорокова гора в 12-13 століттях мало земляні вали з частоколом дубових стовбурів. Монголо-татарська навала стерла з Волинської землі чимало поселень і укріплень, але Лідихів зумів відродитися як містечко ремесла і торгівлі.  Перша писемна згадка про село датується 1545 роком.

Більш докладно про це я прочитав у волинського дослідника-краєзнавця 19 століття Миколи Теодоровича, його третій том «Историко-статистического описания церквей и приходов Волынской епархии» («Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» в 4-х т., 1888 — 1899) містить неоціненні відомості і з минулого Радивилова.

А ось що там говориться про Лідихів. Перекажу майже дослівно, перекладаючи з російської. Село Лідихів згадується в опису Кременецького замку від 1545 року, в числі городень якого значиться «городня Богдана и Гневоша Ледуховских, с Ледухова». Нижче в тому ж опису згадується городня «Яцка Ледуховского и потужников их с Ледухова». Ще село згадується в акті від 18 серпня 1565 року – в дарчому запису ротмістра королівського Ярофея Готського своїй дружині Ганні на маєток у селі Звєрові і Лідихові. Теодорович подає посилання на першоджерела.

Він далі повідомляє, що село Лідихів у минулому було багатолюдним і багатим містечком. Це – гніздо фамільного роду Ледуховських, чи Ледоховських, герба Шаляви, що веде свій початок від роду Галків (Галок). Історія цього старовинного поселення тісно пов’язана з походженням прізвища Ледуховських. Історик Папроцький, свідчить Теодорович, так говорить про походження цього прізвища. Володимир Святославович, великий князь руський, бажаючи змінити язичницьку віру, послав послів на схід і захід Європи, з метою довідатися, яка віра краща. Після повернення посли вказали на повну перевагу Східної православно-християнської церкви. Дружинники Володимира, сильно поглинуті язичництвом, чуючи ці похвали Східному православ’ю, кепкували над цими послами. Тоді один з послів, на ім’я Галка, обурений цими насмішками, викликав трьох насмішників на поєдинок і всіх їх поклав мертвими. Ця подія, витлумачена як чудо, так сильно вплинула на оточуючих, що багато з них – дружинників – і сам Володимир прийняли православну  Христову віру в 988 році. У пам’ять про це Володимир дав Галці прізвище Салява, або Шалява, що по-слов’янському ідентичне зі словом Слава (честь).

Як видно з хроніки Мартина Бєльського під 1300 роком, нащадки цього Галки жили спочатку в околиці Києва, а потім у Червоній Русі. Ще в 16 столітті Галки жили в руському воєводстві і в сусідніх провінціях, про це говорить Окольський (Теодорович подає відповідне посилання), який наводить напис на гробниці Станіслава Галки, котрий помер у 1600 році.

Згідно з давнім звичаєм, роди (фамілії), які отримували у володіння відомі села, змінювали свої назви на назви цих сіл. Таким чином і рід Галок, чи Славітів, розпався на три роди – Свірських, Стрижів і Ледуховських, останні оселилися в Лідихові і Круп’ї (Теодорович дає уточнення: нині м.Крупець – тобто мається на увазі село з такою назвою сьогодні Радивилівського району).

Більш відомим став рід Галків (Галок) на Ледухові, або Ледуховських. Нестор Галка виступає в 14 столітті як родоначальник цього роду. Король Казимир Великий у нагороду за військові заслуги цього Нестора Галки подарував йому маєток Лідихів (Ледухів, Ледухов), розташований у Кременецькому повіті Волинського воєводства. Від маєтку ця гілка Галок прийняла назву Ледуховських. Гнівош на Ледухові Ледуховський, секретар Сигизмунда і перший комісар з розмежування земель руських і Великого князівства Литовського, першим почав іменуватися прямо Ледуховським. Він служив і при Сигизмунді Августі. У різних грамотах, що дані цими королями на його ім’я і на його рідних і що зберігаються в Климонтовському архіві, Ледухівські іменуються вже графами. Король Сигизмунд ІІІ в 1621 році 18 лютого видав, на прохання Самуїла Ледуховського, привілей на запровадження ярмарків у його родовому маєтку містечку Ледухові, Волинського воєводства. У цьому привілеї король називає Самуїла графом. Франциск Ледуховський, ротмістр королівський, який був одружений на Єлені Семашковній (Олені Семашко), власник м.Ледухова, отримав 16 серпня 1698 року від короля Августа ІІ привілей, який підтверджував за ним пожиттєве право на володіння королівськими селами Пляшовою, Цеценівкою і Петліковкою, розташованими в Кременецькому повіті.

Ще в 18 столітті Ледухов належав Ледуховським: підстолій Дрогицький, Яків Ледуховський, який заснував у 1733 році костел і бернардинський монастир у с.Варковичах разом зі своєю дружиною Маріанною Шашевською, володів Варковичами і писався «на Ледохові і Варковичах».

Згодом Лідихів перейшов в інші руки. У 70-і роки 19 століття дослідник Волині Т.Стецко занотував, що на той час у Лідихові немає й слідів існування там містечка.

Про Лідихів М.Теодорович подає ще деякі відомості на 80-і роки 19 століття: при річці, волості Почаєвської, від Житомира 300 верст, від Кременця 30 верст, від залізничної і поштової станції Радзивилів – 16 верст, від ближнього приходу Старо-Почаєва – 5 верст, с.Лосятина – 6, Підзамчого – 6 верст. Приход 5 класів. Церква в ім’я святителя і чудотворця Миколая. Збудована графом Ледуховським, але коли – не відомо. Кам’яна, крім притвора і купола – дерев’яних. У 1887 р. поремонтований фундамент і перебудований верхній купол, у 1888 р. дах полагоджений і пофарбований на кошти парафіян. Окремо від церкви є дерев’яна ветха дзвінниця. Копії метричних книг зберігалися з 1806 року, а сповідальні відомості – з 1816 р. Опис церковного майна складено 1872 р. Землі: садибні 2 десятини 1200 сажнів, орних – 30 десятин, сінокісних з хутором – 4 десятини 297 сажнів. Земля ця в 1868 році була повітовим землеміром Товієвим знята на план, але його не було при церкві. Причт: священик 300 р., псаломщик 50 р., просфорник – 18 р. Для священика дім новий, але ще не був закінчений, господарські будівлі ветхі і їх мало. Для псаломщика дім збудований парафіянами із старого матеріалу і вже руйнувався. Для просфорні будинку і господарських будівель нема. Село парафії Дранча за 5 верст. Перешкод для сполучення з церквою нема. Дворів 249 3\4, парафіян 1982 душі. Церковно-парафіяльна школа існує з 1887 року, розміщена в громадському домі, з утриманням від парафіян 130 р. на рік. Священик Іоан Миколайович Левицький (з 1886 р., а на службі з 28 травня 1873 р.), псаломщик Лука Гордійович Романовський (з 1862 р., а на службі – з 1856 р.).

До Першої світової війни Лідихів був розташований при самому кордоні Російської імперії.

З більш свіжих історичних фактів у Вікіпедії прочитав, що в урочищі Красне наприкінці 19 століття була відкрита сільськогосподарська школа, засновником якої став Захарій Іванович Шкурін. Ним було селекціоновано кілька сортів черешень, яблунь, слив. Школа проіснувала більше десяти років. Згодом вона була переведена у Житомир, на її базі заснували сільськогосподарський інститут. Один із кутків села Мальчичина відомий тим, що в роки війни тут загинуло декілька сімей (були кинуті в криницю). В урочищі Карбовщина поховані вояки УПА, які прийняли бій у 1944 році. Школярі доглядають за цією могилою.

Під впливом таких історичних фактів хотілося насамперед побачити ті колись фортечні гори з залишками валів, можливо, залишки мурів графського маєтку, давню церкву святого Миколая, витоки Слонівки. Коли з траси Радивилів – Почаїв звертаєш на шлях до Лідихова, а їхати треба ще з чотири кілометри, змішані почуття інтересу і романтики відразу ж починає витрушувати з тебе страшенно вибоїста, давно не ремонтована асфальтована дорога. Утім, коли з пагорба відкривається село на схилах, напівсховане в буяння садів, незручності відступають. Що й казати, предки лідихівців розумілися на красі природи, обравши для проживання цю мальовничу місцину.

Однак контрасти вражень і далі не полишали мене. Але про це – невеликими порціями. Церква біля лісистого косогору, закладена ще графами Лідихівськими, чи Ледуховськими, – перше, що впадає у вічі, коли схилом в’їжджаєш у Лідихів. Храм зі старовинними могилами біля його стіни справляє враження: він виглядає велично, навіть попри те, що мовби притулився до гори, набагато вищої. І навіть електричний стовп та газова труба на найвиднішому місці – не така вже й страшна притичина для естета.  Вхід до церкви з протилежного від вулиці боку, там же, поряд із входом, розташована старовинна дерев’яна дзвінниця, тепер вона не може бути названа ветхою, як у часи Теодоровича.

При вулиці напроти церкви – гарно облаштована криниця з джерельною водою, адже за кілька десятків кроків – річка Слонівка, яку й започатковують сільські джерела.

У центрі села – як і належить, школа, дитсадок, сільська рада. Але тут же – зовсім не обов’язкові для сучасного села будинок культури з заваленим дахом, мури якогось довгобуду, облущений постамент, що лишився після давним-давно знятого пам’ятника Леніну, перекособочена дошка для оголошень, можливо, ще й із часів сільських кіноафіш.

У Лідихові майже 2300 жителів (у школі понад 300 учнів). Здавалося б, нема підстав для песимізму, для того, щоб опустити руки і не дбати про розвиток села.  Однак…  Ніде правди діти, першим враженням про село був не вид з гори, а зруйновані фермські будівлі. Раніше і в Радивилові купували мінеральну воду з етикеткою «Лідехівська» (чомусь саме так, з помилковим написанням), тепер з Лідихова її в торгівлю не відправляють, приміщення опустіли, їх доля не визначена. Раніше в селі виготовляли вапно, діяли два плодово-овочеві цехи, де переробляли полуницю, яблука, сливи, робили пюре – і все знаходило збут, йшло на кондитерські фабрики. Були цехи, де  шили одяг, виробляли фарби, виготовляли ковбасні вироби, існувало пластмасове виробництво…

Такі ось враження, промовчати про це, відгородившись історико-краєзнавчими інтересами, я не зміг. А на Сорокову гору все одно підіймався, село звідти фотографував, милувався його пейзажами, шукав сліди забутої минувшини. Хтось підказав, де шукати старий льох з товстими камінними мурами. Що в ньому було, ніхто напевно не скаже, та й наскільки він давній – не відомо. Кажуть, що ось ці гори сховали й мури колишнього графського маєтку. Цілком можливо.

Тут ось достойно облаштувати сьогочасне життя не вдається, а що вже казати про пізнання історії свого села. Утім, великі надії лідихівці покладають на свого земляка Володимира Собчука, кандидата історичних наук, який, зокрема, опублікував дослідження «Шляхетський рід Лідихівських у XV – середині XVII століть». У Лідихові народився і православний церковний діяч, редактор, видавець, автор книг з гомілетики, загального богослов’я, церковного права, історії української церкви Степан Ярмусь, з яким я зустрічався в Радивилові, коли він приїздив з Канади, брав у нього інтерв’ю. Він тоді, до речі, дуже тепло згадував своє дитинство в Лідихові, написав про це і в одній зі своїх книг. З роду Ярмусів вийшло ще декілька відомих церковних діячів.

А взагалі дуже пізнавальною виявилася поїздка в Лідихів. Хоча багато чого так і не дізнався (походження топонімів Лідихів, Сорокова гора, історія церкви в 20 столітті), все ж істотно доповнив своє уявлення про наш край, про історію Волині.

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець. Фото автора.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

7 коментарів

  1. валерій сторожук сказав:

    дослідженя є поверхневе суто з інтернету

  2. Володимир Ящук сказав:

    Пане Валерію, це ж не дослідження, а фоторозповідь, причому фото мої, а не з Інтернету. Стаття з дослідження М.Теодоровича ХІХ ст., яка складає основу моїх нотаток, перекладена мною, в Інтернеті раніше не публікувалася. Можете запропонувати щось більш ґрунтовне – будь ласка, запропонуйте.

  3. Читачка сказав:

    Якщо ви журналіст, чи так себе називаєте, то виправте помилки.
    Ця інформація не несе читачу новизни. Текст – не ваш, а переписаний з інших джерел. Журналісти не підписують чужої писанини своїм ім’ям.
    Дістали роздруківочку, яка гуляє по руках лідихівчан?

    • Володимир Ящук сказав:

      Відповім за порядком. Можливо, помилка вкралася, а я не помітив, таке трапляється. Питання новизни – дискусійне. Звичайно, основна частина публікації – це мій переклад із Миколи Теодоровича, я про це написав, але навряд чи багато хто знайомий із цим текстом 19 століття. Ніякої роздруківочки не бачив. У Лідихові був, ходив, дивився, фотографував, розпитував людей. А перш ніж докоряти мені в невмінні писати краєзнавчі статті, то могли б зазирнути у Вікіпедію, там є довідка про мене, яка засвідчує, хто я. А хто Ви, дозвольте запитати? І де писали про Лідихів?

  4. Trip Impressions сказав:

    Дякую за прогулянку дивовижними місцями Тернопілля.
    Лідихів на мапі:
    http://wikimapia.org/#lang=uk&lat=50.014468&lon=25.399361&z=13&m=b&show=/17354435/uk/Лідихів

  5. Миколи сказав:

    Доброго дня. Опрацювавши книгу Теодоровича, де зустрічається про те, що, Михаїл і Фелікс Ледуховські володіли с. Комарівка. Досліджуючи історію села від “Давнини до сьогодення” хочу звернутися до Вас за допомогою, чи зустрічалася у Вашому дослідженню наше село? Коли воно увійшло у власність Ледуховських?

    • Володимир Ящук сказав:

      На жаль, шукати інфрмацію про такі села, як Комарівка, дуже складно. Поселень із такою назвою в Україні 24! Наразі допомогти Вам не можу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.