Знову весна. Твори ліцеїстів

рози, троянди, квітиЗНОВУ ВЕСНА

Твори ліцеїстів для 9-го літальманаху Радивилівського загальноосвітнього ліцею

Радивилів, 2010

Юлія Ползікова
(11 клас)

Осінній етюд

Осінь, на золотих крилах прилетівши в наше місто, подарувала листочкам дерев і кущів жовтий і багряний кольори. І могутні дуби в парку стали ще величнішими й урочистішими, а клени поза ними гордовито здійняли вгору віти.
Дивно: синє, насичено-синє небо зовсім чисте, ані хмаринки. По-літньому яскраво виграє промінням сонце, але де поділася його дошкульна спекотність. То тут то там витає бабине літо, плутається у розлогих, гіллястих деревах.
Уже вряди-годи почуєш прощальне курликання журавлів. І, збентежено звівши вгору погляд, побачиш цих дивовижних птахів, спрямованих за видноколо. Химерними журливими ключами летять вони невідь-куди, за незнані далі, шукаючи тепла і їжі. Але з весною незбагненний поклик рідної землі поверне їх у наші місця, до насиджених гнізд для народження малечі.
А ось за розлогими кущами причаївся їжачок, завжди такий зворушливо-дивакуватий. Напевно, боїться, щоб не помітили його. І що з того, що я помітила? Я ж тебе не скривджу… А ген білка вправно перестрибує з гілки на гілку, посилюючи осипання листу, – у неї свої клопоти, і теж накликані передчуттям наближення холодів. Ах, білочко, усі ми в цій природі такі малозахищені перед зав’югами…

Ірина Мартинюк
(11 клас)

Кольори життя

Гострий біль чорний, від нього навертається на очі пелена сліз, а на душу – страждання.
Кожен із з нас знає, що він інколи лінивий і що лінощі – погана риса характеру. Тому й лінь темного кольору. Коричневого.
В учня є обов’язок вчитися (вчитися і ще раз вчитися!), але раз у раз огортають лінощі, почуття необов’язковості, збайдужіння. Отож школу я поєдную з зеленою барвою. Зелений колір – це уособлення надії. Думка про школу допомагає зосередитися, зібратися з силами. Думаю, зелений підходить.
А сірий – аж ніяк не відображення нудьги та безнадії, по-моєму, він зрідні логічному мисленню, вмінню розв’язувати найскладніші проблеми. Вважаю, що він ідеально підходить до праці, адже саме в роботі нам необхідні ці якості.
Коли зробиш добрий вчинок, хочеться розповісти про нього всім, тому віднесу його до рожевого, адже це – колір яскравий, обнадійливий.
Сміх та посмішку варто позначити одним кольором, наприклад білим. Він символізує й чесноту, незаплямованість, радість.
А щастя розфарбую жовтим – як-не-як, то колір сонця, щасливий і бентежний.
Ось такі мої головні кольори життя.

Надія Ковальчук
(11 клас)

Почуття, що окрилює…

Кохання знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Воно надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною, незрівнянною. Кохання змінює людину. У душі немовби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом наповнює кожну її клітину, робить її легенькою, крилатою. І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю.
Кохання наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось. Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями. Не завжди на кохання відповідають взаємністю… Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань.
Біль пронизує нас наскрізь, а іноді і вбиває бажання жити. Але згодом, як правило, все минає, як мовиться, час лікує. І ми знову пристрасно й безрозсудно закохуємося, знову поринаємо в гущину життя, наповненого дивовижними злетами душі поза вимірами реальності.
Як чудово було б, якби всі, до кого виявляємо непідробний інтерес, змогли відчути найделікатніші порухи нашої душі, перейнятися нашими почуттями.
День за днем непомітно для себе людина змінюється. А відтак змінюється й душа. І ще недавно таке вразливе й беззахисне, трепетне серце стає просто серцем для підтримання життєдіяльності організму. Утім, навіть під тягарем дорослої розсудливості воно вряди-годи срепенеться від несподіваного почуття, перейметься якимось неясним передчуттям, наче охоплене потойбічною силою, що не обманює. Неспроста кажуть, що серце здатне бачити те, чого неспроможні угледіти очі.
Переді мною ще такак далечінь незвіданих доріг і життєвих обставин, а серце вже таке знеможене від переживань, розбите від нерозділеного кохання. А може, на кохання не варто зважати? Може, то все під впливом літератури, поезії, пісень? Відомо, що люди навіть одружуються без цього почуття. Але я не в силі уявити, як можна ціле життя ділити з некоханою людиною. І хіба трапляється щось гірше? По моєму, це мерехтливе, незбагненне почуття – почуття кохання надає життю нового змісту, підносить закоханих над прісними буднями, окрилює. Пригадується приклад із ‘Наталки Полтавки’ Івана Котляревського. Адже головна героїня, попри все, дочекалася свого коханого Петра. Це для неї важливіше за житейські блага. Або ще приклад – з ‘Гранатового браслета’ О.Купріна, де письменник через міркування і вчинки свого героя доводить, що благородство почуттів не дається людині від народження, а самовіданність серед людей – таке ж рідке явище, яук у природі зелений гранат серед червоних.

Богдана Резнік
(11 клас)

***
Не повіриш: я не засмучена.
Посміхнись: не ображаюся.
Знаю я: моє серце змучене,
Та не бідкаюсь і не каюся.

Не повіриш: я не змінилася.
Все така ж чудна і закохана.
Пам’ятаєш, як я дивилася
Спантеличено і сполохано?

Так, звичайно, я помудрішала,
Але час душею не бавився.
Неможливо це – стати іншою,
Хай би ще сто років наклалося.

***
Ти лиш втіха, я – зізнання.
Ти – примха, я – сподівання.
Ти – мої сльози, я – твій сміх.
Ти – моє горе, я – твій гріх.
Ти – серце моє, мої очі.
А я – бажання довгої ночі.
Ти – лиш ласка й слова про любов.
А я з тобою душею знов.
Я вуст своїх не відвертаю
І бачиш, що без тями кохаю…

***
А в осені барви яскраво-жагучі,
Аж подих примружу і очі спиню, –
І жовтогарячі, й червоно-пекучі…
З тобою я, осене, разом творю…

Наповнюся спогадом, милий, про тебе,
Згадаю про літо й обіймів тепло, –
То доля зробила дарунок для мене,
То щастя дівоче до мене прийшло.

Твій голос до мене прилине з вітрами,
В уяві – цілунки несмілі й гарячі.
Не відстань між нами, не відстань між нами,
Як долі єднаються, вже не дитячі…

***
Одні кажуть: ‘Кохання – то мука’.
Інші: ‘Солодка печаль’.
Для когось це – просто розлука,
Для когось – незвідана даль.
А ми самі ще не знаєм,
Як скоро закінчаться дні,
Ці дні і надій, і страждання,
Що минають, неначе вві сні.

***

Кохайте – і зрівняєтесь з богами,
Не зраджуйте ніколи почуттям,
Життєву чашу пийте до нестями –
Й життя наповниться дарами, наче храм.

Оксана Бормова
(11 клас)

***
В холодний вечір ми зустрілись,
І холодились почуття,
Одначе душ жагучі поривання
Воскресли для життя.

Ніжний доторк, пристрасть рук –
І палючий вітер долі.
Серце знов надію просить,
Бо розлук вже нам доволі.

***
Наївно істину збагнути ти бажаєш –
Із долею у карти напропале граєш,
Але, повіршивши у власну безпомильність,
Цю гру, вважаю, врешті-решт програєш.
В моїй душі беззахисна свіча
Тремким пломінчиком спалахує, не гасне,
Ну, а в твоїй, відчужена, згаса,
Неначе все, що в нас було прекрасне.

Тарас Костюк
(11 клас)

***
Слава пройшла,
І оплески вже стихли.
Пам’ять минула…
Великих забули…

Найвидатнішу людину
Ніхто не назве.
Бо важко…

Та легше назвати
Людей, що з тобою
Готові скрізь крокувати,
Готові ділитись журбою
І радість свою віддавати.

Слава, пошана,
Пам’ять великих,
Все – їхнє!

Демократія

А ми йдемо –
Й життя підносить вибір.
Та вибір той – він твій,
Роби й не схиб.
Щоб потім
В розпачі не схлипував від болю,
Щоб потім
Ти не ремствував на долю.
Ти сам обрав
Ненависть, злість.
Тому не скигль,
Живи й втішайсь,
Бо то був вибір
Тільки твій…

Лілія Трашкова
(11 клас)

***
Ты летал счастливой птицей,
Наслаждался вышиной,
Но не знал, что потеряеш
То, что дадено судьбой.
Ты корил небес просторы
И считал, сто никогда,
Никогда не потеряеш
Этих милых два крыла.
Ты не будь, дружок, уверен,
Что тебе всегда везет.
Потому что за ошибку
Каждый кровь свою прольет.
И вот, наверно, налетавшись,
Ты полетел к себе домой.
…Но там никто его не ждал,
Был пустой родимый дом.
Ветер – друг твой ненаглядный
Оказался злым врагом.
Не пожалел птенцов он малых,
Все разрушил, как огнем…
Ты кружишся и рыдаеш,
Что не смог их защитить.
Ком огромный в горле давит…
И летиш к земле, летиш…
Опустившись рядом с телом
Птицы дорогой своей
И обняв птенцов холодных,
Кровью сердца греть хотел…
Завивает заверюха,
Засыпая все кругом…
Под заснеженной постелью
Птицы спят глубоким сном…

Ангеліна Ткачук
(10 клас)

***
Той день, ту ніч я бачу у думках.
Я знаю: ти ще це не відчуваєш.
Той перший знак, тривожний перший знак,
Ціну якому, певно, й сам не знаєш…
Той погляд, подих ніби заманив
У твоє серце, душу та обійми.
Але мені ти боляче зробив,
Бо не чекала я від тебе кривди…

***
Ты меня прости, но я другая
И выносить все это не могу.
Тебе я искренне хорошего желаю,
А если помощь нужно, – помогу.
Ты не поймешь меня, но постарайся,
С тобой вот так общаться не могу.
Ты лучше не грусти, а улыбайся,
А я тебя в сторонке подожду.

***
Чому я не ангел, чому не літаю,
Чому зажурюсь, як про тебе згадаю?
Так прагну в польоті здолать буревій,
Щоб в цьому житті не лишитись самій.

Та де ж бо ті крила? Їх бурі зігнули?
Мій смуток, напевно, вони не збагнули.
Ну як же без крил я – на лютих вітрах?
Впаду, розіб’юся і зникну, як прах.

***
Чому без тебе так нелегко, –
Цього не знаю я сама.
Мені до тебе так далеко,
І у душі моїй зима.
Мені так сумно з кимось спілкуватись,
Із друзями кудись іти.
Мені так важко мамі посміхатись,
Бо в мене в голові лиш ти.
Тебе одразу покохала,
Ти ж відповісти не зумів.
Чомусь тобі я це сказала.
А ти лиш погляд свій відвів.
Мені так сумно вірити у себе,
У те, що будем разом ми колись.
Я так хотіла пригорнутися до тебе,
А ти промовив: ‘Вибач, помиливсь’.
Чому повівся так зі мною?
Оце питання ставлю я собі.
Навіки я залишуся одною,
А ти смієшся, байдуже тобі
Цей сильний біль не стихне вже ніколи,
Цей біль тримає почуття.
Він наче море посеред пустелі,
А в ньому тону, захлинаюсь я.
Чому лише тебе я так кохаю,
Невже нема нічого більше на землі?
Понад усе я так собі бажаю
Не впасти, встояти на зло тобі.
Нічого не повернеш, це я знаю,
У цьому темному бутті.
Але ж я так тебе кохаю…
Кохаю перший раз в житті!

Юлія Борушок
(10 клас)

***
Тут крик і гам, тут всі – байдужі люди,
Тут серце завмира неспіле…
Тут душі тих, хто були і хто буде…
А ти – одна загублена душа.
Тут серця стукіт поглинає вітер,
І сльози відчаю просочуються в кров,
Тут гуркіт скель звучить як протирріччя.
А ти – одна покарана любов.
Тут сум і страх, горить вогонь бажання,
Тут рай для пекла – і я чомусь стою…
Тут всі слова написані смолою,
Я тут залишусь, тільки б не з тобою.

Осінній дощ

Осінь… Чарівна, заворожуюча, невловимо тендітна. Вона вривається в душу, коли ніхто не просить, і томиться в її глибині.
Осінь… Неповторна, непередбачувана. Вона сповіщає про себе першими легкими дощовими краплями. Навколо відкриваються парасольки, а ти йдеш просто неба, ловлячи ці крапельки губами, підставляючи їм обличчя і руки, наче так і повинно бути, щоб люди спізнали радість.
А люди поспішають. Закутані в плащі, з похиленими головами, вони, як один, наступаючи на листя, біжать у прихисток піддашків. І здається, що ти єдина в цілому світі не забула про НЕЇ. Дощ поволі вщухає, а я іду мокрим асфальтом, вбираючи осінь широко відкритими очима, вдихаючи на повні груди свіже повітря, і відчуваю, як десь у глибині душі м’яким світлом розливається не звідане ще почуття щастя…
А люди все квапляться. І, здається, нікому не потрібно те, що важкі хмари закрили небо, нікого не переймає, що норовливий вітер зриває останнє вижовкле листя, тож і не зустріне ніхто ЇЇ – ОСІНЬ.

Марта Пукас
(10 клас)

Не будь байдужим до дітей

Не будь байдужим до дітей,
в яких нема сімей, які не знали добра,-
їм допомогти пора!!!
У їхніх самотніх очах
не живе ні надія, ні страх.
У їхніх непомітних вам обличчях
намальований помираючий птах.
Не будь байдужим до дітей,
які не знали ні тата, ні мами.
Вони не знали добрих очей –
і мерзли у холодні зими.
Не будь байдужим до тих,
хто не знав тепла.
Не смійтеся з тих,
чиї очі без сліз плачуть щоночі…

***
Ти примусиш тишу кричати –
дві хвилини до сліз
і трішки довше до життя.
Ти розірвеш сопранними нотами
те павутиння, що так довго
виплітало мовчання.
Ти переможеш темряву,
станеш світлом для незрячих.
ти зцілиш сильних,
бо їм мало часу для слабкості.
Ти станеш відображенням у дзеркалі,
яке навчить вірити.
Ти – кожна життєдайна крапля води,
цілющий теплий вогонь,
свіжий подих вітру,
родюча рідна земля,
вічне життя,
миттєва смерть,
місячний космос
Ти – той маленький демон,
якого так люблю брати з собою на час сну,
обіймаючи чорне кошеня…

Тікаючи з цього світу

Тікаючи з цього світу,
не забудь захопити кохання,
і корінь життєвого цвіту,
і мої потаємні бажання…
Ти, тікаючи з цього світу,
залиш мені спогади чудового ранку,
твої ніжні обійми
під заходом сонця…
Тікаючи з цього світу,
нагадай мені щастя спокусу,
і усмішки твоєї пейзаж,
і, можливо, одного дня….
і, можливо, одного дня…
Тікаючи з цього світу,
ти згадай мене на прощання
і промінь сонячного світла…

***
Не Людина, що тікає;
Не любов, що всіх зближує;
Не війна, що всіх вбиває;
Не хвороба, що ламає;
Не життя, що заважає;
Не біль, бо не страждає;
Не живий, бо не лякає;
Не твоя, бо не кохає…

***
Не лякайся мне…
Я не здатна на опір.
Ти не знатимеш, хто я.
Я не знатиму, хто ти.
Я прошу не дивись у спустошені очі.
Розкажу тобі казку, вкриту мороком ночі.
Покажу тобі місце, де похована мрія,
Вкрита килимом квітів на свіжій могилі.
Там вона буде спати, вкрита місячним сяйвом.
Колискові співатимуть їй примари печальні.
Буде вітер носити сухе листя над нами,
Та вона не почує, заворожена снами.
Ти дослухав.
Ти – вільний!
Будь живим серед мертвих!
Я ж залишусь навіки
Тут, де спить моя жертва…

***
Сковзко терлось літо поміж листя,
Квіти знемагали без дощу,
Сліз моїх на твій разок намиста
Тобі ніколи не прощу!
Лихо у повітрі закружляло,
Сонна спека дихала вогнем,
А моїх страждань тобі все мало
І не жаль, не жаль тобі мене.
Літо загубилося у хмарах,
У сумних мереживах дощу,
Весь твій світ – мов казка у примарах,
У сумних мереживах дощу,
Я розвіюсь в дріботінні літа,
Зрозумій: це все, що я прошу.
І не шукай мене у цьому світі
Я – відлуння в крапельках дощу.

Руслана Кошельник
(9 клас)

Осінь

Знову осінь нас вразила,
Бо дарує листю крила,
Що в танок у такт кружляє,
Перехожих звеселяє…

У багряному гайочку
Білка десь знайшла гибочки.
До дупла вона біжить,
Щоб вернутися за мить.

Ген кумедний їжачок
Теж знайшов собі грибок.
Ось і мишка тягне в нірку,
Колоски, немов в комірку.

Всі запаси повнять спритно,
Щоб узимку жити ситно,
Бо сніжинки закружляють,
Їстівне усе сховають.

***
Ой ти зимонько-зима,
Чарівніш, ніж ти, нема.
Все біліє навкруги,
Вкрились інеєм луги.

Зайчик шубку поміняв
Враз білесеньким він став.
А для нас вже час наспів
Для санчат і ковзанів.

А верхівки у ялинок
Всі в намисті зі сніжинок.
Сріблом сяють у дворі
На догоду дітворі.

Знову весна

Весна іде, весна іде,
Повсюди нею повіває.
Високе сонечко бреде –
Й сильніше землю пригріває.

А небо чисте, голубе,
Проміння щедре, золоте,
Навкруг все дихає весною
І тішить око новизною.

Он там вже вибилась травичка,
Всім квітам любая сестричка.
Гінкі берези білобокі
Готові частувати соком.

Гілки вербові переможно
Брунками наш милують зір.
То йде весна у серце кожне,
Мій друже, ти у це повір.

***
Так хочу, щоб крига нечесності скресла,
Щоб наш президент був достойний і чесний,
Щоб він ні у чім не зневажив присягу
І жовто-блакитного нашого стягу.
А ще – Україну виводив до світла,
Аби у достатку і злагоді квітла,
Утверджував віру у душах народу
Від Заходу – до столиці – й до Сходу.

Я зростала в селі

Я зростала в селі,
Де квітують яскраві жоржини,
Куди з вирію знову летять журавлі,
Там, де мила серцю кожна стежина,
Там, де стомлений працею декнь
Спочива при вечірній зорі.
Я зростала в селі,
Де колишуться хлібами поля,
Де чкає земля трударя,
Там, де чути спів птаства ранковий
І голосисте ‘ку-ку-рі-ку’ світанкове.
Я зростала в селі,
Де спекотної днини
Вгамовують спрагу із чистих джерел,
Де ранки такі урочисті й святкові,
Коли заяскріє сонячний день.
І часто я подумки лину туди,
Де коромислом барвистим веселка
Єднає луги і ставки.

Наталія Місюк
(9 клас)

***
Ми несем корону самоти,
Бредем вночі із янголом в душі,
Ідем собі самотньо в нікуди –
При стражданні, при свічі.
В спину заздрісні похвали,
Чути крики, ми самі,
Немає сенсу у житті…
Застигла крапля на щоці,
В годину смутку й горя ми одні,
В хвилину радості – живі…
Думка б’ється лиш одна:
Чи надійде вже весна.
Ми боїмось брехні і смерті,
Ми боїмось листа в конверті.
Лиш не знаєм, що робити,
Як нам жити, як ще жити?
Нема різниці, жити ще чи ні…
Чи закрити очі
І опинитись у вічній темноті,
Чи пливти, мов невиправна піщина,
До світла в далині.
Немає сенсу в цім житті,
Застигла крапля на щоці…
Тоскно ходимо, наче тіні закляті,
І смерть в наших очах.
І на серці в нас жах.
Наша біда – немов розплата…
Яка ж важка корона самоти.
Яка банальна гра у лаконічність.
Ми дві кари перейшли убрід,
А на третю – голову розбили,
Такі старі від зіграних ролей.
Вростають руки в тишу, як дерева,
І не сховатись в шпарку до весни,
Бо світ – така жорстока шахівниця.

Дмитро Логін
(9 клас)

***
Ну, хто сказав: кохання – зло?
Кохання – дар із неба.
І нам цей дар усе життя
У серці нести треба.
Кохання – наче той кришталь:
Розіб’єш – не складеться.
Нещасний той, хто у житті
У нім не зізнається.
Ну, хто сказав: любов – це зло?!
Любов – блаженний трунок.
Щасливий той, кому везло
Дістати цей дарунок.
Щасливий той, хто у житті
Зумів хоч раз кохати
І для коханої з небес
Міг зіроньку дістати.
Ну, хто сказав: кохання – зло?!!

Катерина Пізюр
(9 клас)

***
Каждый день сердце рвалось из груди,
Когда он сказал мне: ‘Быстро уйди!’
И я ушла в жестокий свет.
И чувст у меня к нему больше нет.
Я знаю, что это все напрасно…
Но с ним ведь было так прекрасно.
И я не забуду его никогда.
И в сердце дверь открыта всегда.
Но, впрочем, боль не смогу доверять.
Не хотелось бы больше страдать и страдать.

***
Неначе світ весь враз перевернувся
І ніжно серця мого доторкнувся:
Він і тільки він один такий жаданий,
Життя мого володар.
Він гордо прийшов у життя моє,
Наче був на початку дороги.
І всі перешкоди на його путі
Для нього не варті тривоги.
До кінця він боровся,
Пройшов довгу путь,
І все це для того,
Щоб почуття повернуть.
Він в житті у моєму давно заяснів,
Не здається, що збігло всього кілька днів…
Я повірила в диво, у казку, у мрію…
То щастя, що світ цей КОХАННЯ гріє.

Ганна Крук
(8 клас)

***
Рідне місто, рідна школа…
Рідне поле, рідний гай…
Дороге усе навколо,
Бо ж усе це – рідний край.
Люба матінко Вітчизно,
Ти найкраща – як весна…
Долі в кожного з нас різні,
Доля в нас усіх – одна.

***
Осінь зодягнена, мовби на свято.
Пахнуть ромашка, шипшина і м’ята.
А на листочках, неначе сльозинки,
Ніжно бринять недоторки-росинки.
Мила синичка нам сумно співає
Про журавля, що удаль відлітає.
Тільки не треба нам пісня сумна,
Бо за зимою знов прийде весна.

***
Сніжинки затанцюють-закружляють,
Про свято новорічне нагадають.
Ставаймо всі, дорослі і малі,
Ставаймо всі – у місті і в селі,
Бо час уже ялинку нараджати,
Зі святом всіх схвильовано вітати.

***
Зимо, кривднице зима,
Ти давно до нас прийшла,
Швидше снігом розтавай –
І хутчіш од нас тікай.
Весну, весну зустрічаймо
І веснянку заспіваймо,
Струменять ясні луги –
Все заквітне навкруги.

***
Матусю, голубко, сьогодні
Я вранці ходила в садок,
Багато росте там чудових
Рожевих і синіх квіток.
Найкраща, напевно, троянда,
Зірвала б її залюбки,
Та доки я рвала стеблину,
Аж кров проступила з руки.
– О, доню, все гарне на світі
Дається таки недарма,
Й чудової квітки без шпичок
В природі, по суті, нема.
Ті пальчики зранені, хворі
Забудь, голуб’ятко моє,
Що важче ти можеш забути,
То легше на серці стає.

***
Мово рідна, слово рідне, хто ж тебе забуде,
Наче мами ласку ніжну, пам’ятати будем.
Щиру радість ти приносиш сонячним співзвуччям.
І летять слова, мов птахи, трепетні й співучі.
Творять легко і крилато мову журавлину,
Що її найкраще брати в пісню про Вкраїну.
Мово рідна, слово рідне, хто ж тебе забуде?
Наче мами ласку ніжну, пам’ятати будем.

Радивилів

Радивилів – для мене вічність,
Радивилів для мене – мить…
І сучасність, і предковічність
Примудрились у ньому жить…
Я люблю це маленьке місто,
Де гірлянди дерев ясних,
Де будиночки, мов намисто,
На шнурівочках вулиць гінких.

Анжела Косінчук
(8 клас)

***
Цінуй життя своє –
воно найкраще,
ти бачиш світ в яскравих барвах,
в хурделицю сніжинка ляже на долоню –
радій і цьому;
нехай життя складеться якнайкраще,
нехай дарунки щастя принесе,
ти бережи його –
й наповнишся добром,
котре ти іншим людям подаруєш,
нічого не чекаючи взамін;
пильнуй свій світ душі –
і щедро щастя розпросторюй,
і ним твори той дивний світ,
де зла й недолі не знайти.

Анастасія Крук
(8 клас)

Древній Радивилів

Де луг, і квіти, й поле неозоре,
Де річечка спокійна і прозора,
З’явилось місто, набиралось сили –
І звалося те місто Радивилів.
З далеких днів кнізів і королів
Сьогодні не лишилося слідів,
Та вулиць схема і природи тло
Говорять, що й колись все так було…
Жили тут люди сильні і сміливі,
До праці вмілі й, певно, жартівливі.
В Почаїв кіньми їздили до храму,
Ходили в Броди накупити краму,
Навчались в Крем’янці і Дубні ремесла,
Щоб слава Радивилова росла.
Чужинцям місто зроду не здавалось –
І тим прославилось, і тим воно пишалось.

Колективна творчість

***
На осінніх вітрах
поруділий самотній листок,
Ніби сонця краплинка,
схолола від доторку вітру,
Ніби спогад про літа
барвисту-барвисту палітру,
Що її закарбовано в серці,
неначе важливий урок.

Монолог на конкурсі краси

Узимку капусти ніхто не садив,
Немає й лелек в хутровину,
Тому Дід Мороз мене в торбі вручив
Батькам в новорічну годину.

Відтак всі вітають на свято зі свят –
Сестричка, і тато, і мама…
Для мене і друзів – це свято стократ:
Розваг метушня донестями.

Сама і до танцю витончую рух,
І в жартах у клубі кмітливих,
Здається, таки налаштовую слух.
Зі мною нудьга неможлива.

До справ позакласних берусь залюбки,
Англійську, французьку, німецьку
Ще й польську вивчаю, як радять батьки,
Шліфую культуру читацьку.

У міні-театрі мені до снаги
Вивчати заплутані сцени,
А ще – у малюнках весь світ навкруги
Вміщати – це також для мене.

Натура мрійлива, я зорі люблю
Й спокійну красу мого краю.
За щастя прийдешнє я Бога молю,
Не хочу в життя бути скраю.

Не знаю, як далі складуться літа.
За щастя боротись готова.
Психологом стану – така ось мета.
Сказала – й дотримаю слова!

Тому і сьогодні на конкурсі я,
Помірятись силами варто.
Підтримують друзі, знайомі, сім’я…
Це мить незрівнянного гарту.

Узимку капусти нема на укіс,
Лелеки хіба що із вати…
Тому Дід Мороз мене в торбі приніс,
Щоб трішки і вас дивувати.

Мотив Ніки Турбіної

Навіщо, як прийде пора,
Женем дитинство ми з двора?..
Чому стараємось умить
Ми радість днів переступить?..
Хутчіш ростем – і всі роки
Притьмом долаєм залюбки.
Спинись хоч раз і роззирнись:
Забули ми підняти ввись
Вітрила мрій і сподівань,
Зреклися казки – без вагань…
А я по сходах зниклих днів
Збіжу до втрачених років,
Дитинство нишком обійму –
Й життя прожите поверну.

 

м.Радивилів, 2010.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.