Зовсім не поетична доля радивилівського поета
У ці дні минає 75 років відтоді, як Радивилів (на той час перейменований на Червоноармійськ) став райцентром Ровенської (Рівненської) області і в місті було створено міську раду. Першим головою її виконкому став Дмитро Григорович Суханов (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), вчитель, поет. Звичайно, сьогодні ім’я цього поета вже мало кому відоме. Тож не зайвим буде відсвіжити деякі факти.
Пропонована публікація створена на основі статті 80-х років рівненського літератора Григорія Семеновича Дем’янчука (1936 – 2001).
Біля чепурної хати в Червоноармійську (Радивилові), на вузеньких доріжках – жовтавий листяний килим. Біля дверей порається кремезний літній чоловік.
-Ой, і назолотилося цієї осені! — каже Дмитро Григорович, коли ми всілися на лавочці.
Показую йому невеличку книжечку «Пісні та вірші революційного підпілля Західної України», видану в 1964 році «Науковою думкою». Бачу, як старий учитель гортає сторінку за сторінкою… І ось він наче стрепенувся, прикипів поглядом до рядків:
У холодній тюрмі мене гріє надія,
Що не буде народ наш ходити в ярмі,
Що прийде та пора, коли здійсниться мрія,
Й переможе народ у завзятій борні.
То були його слова. То була його пісня 30-х років. Дмитро Григорович не дуже був охочий до спогадів. Проте слово викликає слово, і ось я вже хоч трохи посвячуюсь у долю цієї людини…
«Було мені 13 років, коли наша місцевість опинилась під гнітом Польщі. Батько мій як росіянин не був занесений у посімейні списки Радзивилівської волості. А за тодішнім законом відмова в польському громадянстві поширювалась на всю сім’ю, хоч всі ми народилися і жили в селі Бугаївка біля Радивилова.
Отже, ми не могли користуватися навіть тими крихітними правами, які мали місцеві жителі.
Восени 1928 року мені пощастило влаштуватись на роботу в луцьку книгарню «Наша культура». Тут продавались книги не тільки польських, а й радянських видавництв. Книгарню відвідувало багато молоді. І українські, і польські юнаки та дівчата охоче брали твори різних видань. Саме це й не сподобалося польським властям, і книгарня була закрита. У Луцьку мені пощастило познайомитися з такими людьми, як Ярослав Галан. Пізніше я зустрічав його в редакції журналу «Вікна» у Львові, куди разом з іншими приїхав на з’їзд письменників Західної України.
У 1932 році мене заарештували. За браком доказів випустили на волю. Важкі, важкі для мене дні. Матеріальні нестатки, виснажлива фізична праця… Тож не потрібно дивуватись тому песимізмові, що іноді стрічається в моїх віршах. Скоріше дивуватись треба оптимізмові, бо його так трудно було знайти в моєму житті. Восени 1939 року наш край відійшов до складу Великої України, яка була в СРСР, я став першим головою виконкому новоствореної Червоноармійської міськради.
Потім була війна. Згодом як солдат Радянської армії пішов я її дорогами. Після війни закінчив історичний факультет Львівського університету, вчителював. З далеких 20 – 30-х років залишилась частина віршів. Це для мене найдорожчий скарб».
І Дмитро Григорович показав тоненький зошит, на якому було написано: «Пориви весняні».
Відтоді, коли я записав ці спогади і виписав вірші з того зошита, минуло багато часу. Давно нема Дмитра Григоровича. Але знову й знову пам’ять повертається до тієї зустрічі. Бо ж, наприклад, читаю спогади відомого західноукраїнського поета Івана Михайлюка, і в них розповідається про «товариша з Ровенщини», який на нараду письменників у Львові, яка створила літературну організацію «Горно», прийшов піхотою і такий був натомлений, що йому запропонували сісти на єдиний стілець у редакційній кімнатці журналу «Вікна».
Читаю журнал «Західна Україна», що виходив у Харкові. В одному з номерів за 1932 рік натрапляю на таку замітку: «Дня 13 травня ц. р. арештовані: Д.Суханов зі с. Бугаївки й Шнайдрук з Радзивилова під закидом приналежності до КПЗУ. Обидва сидять у в’язниці в Дубні».
Подумалось: якщо їх судили, то мають бути якісь сліди цієї справи в Рівненському обласному архіві.
І сліди таки знайшлися. У фонді прокуратури «Ровенського окружного суду» збереглись поліційні документи, що стосуються арешту Д. Суханова в 1932 році.
Це сталося так. На залізничному пероні в Радзивилові до нього підійшли двоє незнайомих людей, наказали показати квиток. І зразу ж з’явилися поліцейські. Обшукали затриманого. Знайшли текст «Інтернаціоналу».
–Де взяв? — накинулись на нього.
–Переписав з якогось робітничого календаря. Друкований він ще в 1922 році, — відповів юнак.
–А де той календар?
–Я читав його давно в бібліотеці, де він зараз – не знаю, — розводив руками.
Але це був тільки початок, тільки привід. Поліцаї зробили обшук удома. Знаййшли зошит під назвою «Багаття», різні записки «антидержавного змісту», вірші, а серед них — бунтарський «Гімн селянський».
Дмитро Суханов, за даними поліції, належав до КПЗУ з 1929 року. Кілька разів їздив до Бродів та Львова. «Конфідент» (таємний агент) свідчив, що після кожної такої поїздки в хаті Суханова у селі Бугаївка відбувалися нелегальні наради, в яких брали участь Іван Суханов, Іван Гаврилюк, Володимир Лучкань, Леон Бакаленко, Степан Маркопольський, Іван Шнайдрук та Юрій Мартинюк.
Іван Шнайдрук вважався в поліції відомим бунтарем, який на свята вивішував транспаранти, розкидав антипольські листівки. В його хаті було знайдено два відрізи полотна червоного кольору, пляшечку чорнила… Це було головним доказом того, що тут готувались до відзначення свята 1 Травня. Проте мати Шнайдрука заявила, що недавно у їхню хату, зірвавши замок, проник Жданюк Андрій, котрого знали в селі як людину непевну. Він, мовляв, і підкинув у ліжко під сінник оті транспаранти… У матері знайшлися свідки – сусіди, які підтвердили, що на власні очі бачили, як Жданюк зірвав замок…
І Суханова, і Шнайдрука через кілька місяців випустили з-під арешту за браком доказів.
Однак і надалі вони перебували під недремним оком поліції. В одній з архівних справ 1936 року можна дізнатися про такий епізод. Член українського підпілля з місцевого села Підлипки Опанас Квас (член КПЗУ) 1 серпня відправив до Дмитра Суханова лист, якого приніс якийсь Куртяк. Прочитавши його, господар попросив гостя почекати, а сам кудись вийшов. Невдовзі приніс йому літературу, зв’язав у пачку і сказав: «Віддаси Квасу».
Не знав Суханов, що Куртяк уже тоді мав поліцейську кличку «Майовий» і одержав того дня в радзивилівському постерунку за свою «роботу» два злотих.
…Після війни Дмитро Григорович Суханов працював учителем. Іноді учні запитували про зустрічі з відомими письменниками. Згадував, що зустрічався з такими яскравими літераторами, як Василь Бобинський, Степан Тудор, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк…
–А де ж книжка з вашими творами? – запитували діти.
Дмитро Григорович усміхався.
–Не став я, діти, поетом. А книжка все-таки є, ось вона – в учнівському зошиті.
Згодом цей зошит, на якому автор чітко виписав назву «Пориви весняні», експонувався в Острозькому державному музеї книги і книгодрукування.
В останні роки Дмитро Григорович Суханов жив у квартирі в мікрорайоні Червоноармійська неподалік від меморіалу Слави. Його дочка Славінська Аглаїда (Ада) Дмитрівна (1 грудня 1943 — 10 лютого 2009) була педагогом, очолювала в Червоноармійську дитячу музичну школу.
У похилому віці Д.Г.Суханов мав проблеми з опорно-руховим апаратом. Але до нього, крім членів родини, заходили колеги-вчителі, колишні учні. Зустрічався з ним і радивилівський журналіст Володимир Ящук, писав про старого поета в районній газеті «Прапор перемоги».