Зовсім не поетична доля радивилівського поета

Дмитро Суханов, поет, вчитель, РадивилівУ ці дні минає 75 років відтоді, як Радивилів (на той час перейменований на Червоноармійськ) став райцентром Ровенської (Рівненської) області і в місті було створено міську раду. Першим головою її виконкому став Дмитро Григорович Суханов (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), вчитель, поет. Звичайно, сьогодні ім’я цього поета вже мало кому відоме. Тож не зайвим буде відсвіжити деякі факти.

Пропонована публікація створена на основі статті 80-х років рівненського літератора Григорія Семеновича Дем’янчука (1936 – 2001).

Біля чепурної хати в Червоноармійську (Радивилові), на вузеньких доріжках – жовтавий листяний килим. Біля дверей порається кремезний літній чоловік.

-Ой, і назолотилося цієї осені! — каже Дмитро Гри­горович, коли ми всілися на лавочці.

Показую йому невеличку книжечку «Пісні та вірші революційного підпілля За­хідної України», видану в 1964 році «Науковою дум­кою». Бачу, як старий учи­тель гортає сторінку за сто­рінкою… І ось він наче стре­пенувся, прикипів поглядом до рядків:

У холодній тюрмі мене гріє надія,

Що не буде народ наш ходити в ярмі,

Що прийде та пора, коли здійсниться мрія,

Й переможе народ у завзятій борні.

То були його слова. То була його пісня 30-х років. Дмитро Григорович не ду­же був охочий до спогадів. Проте слово викликає слово, і ось я вже хоч трохи пос­вячуюсь у долю цієї люди­ни…

«Було мені 13 років, коли наша місцевість опинилась під гнітом Польщі. Батько мій як росіянин не був занесений у посімейні списки Радзивилівської во­лості. А за тодішнім законом відмова в польсько­му громадянстві поширювалась на всю сім’ю, хоч всі ми народилися і жили в се­лі Бугаївка біля Радивилова.

Отже, ми не могли корис­туватися навіть тими кри­хітними правами, які мали місцеві жителі.

Восени 1928 року мені по­щастило влаштуватись на роботу в луцьку книгарню «Наша культура». Тут про­давались книги не тільки польських, а й радянських видавництв. Книгарню відві­дувало багато молоді. І ук­раїнські, і польські юнаки та дівчата охоче брали твори різних видань. Саме це й не сподобалося польським властям, і книгарня була за­крита. У Луцьку мені пощастило познайомитися з такими людьми, як Ярослав Га­лан. Пізніше я зустрічав його в редакції журналу «Вікна» у Львові, куди ра­зом з іншими приїхав на з’їзд пись­менників Західної України.

У 1932 році мене заарештували. За браком доказів випустили на волю. Важкі, важкі для мене дні. Матері­альні нестатки, виснажлива фізична праця… Тож не по­трібно дивуватись тому пе­симізмові, що іноді стрічає­ться в моїх віршах. Скоріше дивуватись треба оптимізмо­ві, бо його так трудно було знайти в моєму житті. Во­сени 1939 року наш край відійшов до складу Великої України, яка була в СРСР, я став першим головою виконкому новоствореної Червоноармійської міськради.

Потім була війна. Згодом як солдат Радянської армії пішов я її дорогами. Після вій­ни закінчив історичний фа­культет Львівського універ­ситету, вчителював. З далеких 20 – 30-х років залишилась частина віршів. Це для мене найдорожчий скарб».

І Дмитро Григорович по­казав тоненький зошит, на якому було написано: «По­риви весняні».

Відтоді, коли я записав ці спогади і виписав вірші з того зошита, минуло багато часу. Давно нема Дмит­ра Григоровича. Але знову й знову пам’ять повертаєть­ся до тієї зустрічі. Бо ж, на­приклад, читаю спогади ві­домого західноукраїнсько­го поета Іва­на Михайлюка, і в них роз­повідається про «товариша з Ровенщини», який на нараду письменників у Львові, яка створила літературну організа­цію «Горно», прийшов піхо­тою і такий був натомлений, що йому запропонували сіс­ти на єдиний стілець у редакційній кімнатці журналу «Вікна».

Читаю журнал «Західна Україна», що виходив у Хар­кові. В одному з номерів за 1932 рік натрапляю на таку замітку: «Дня 13 травня ц. р. арештовані: Д.Суханов зі с. Бугаївки й Шнайдрук з Радзивилова під закидом приналежності до КПЗУ. Обидва сидять у в’язниці в Дубні».

Подумалось: якщо їх су­дили, то мають бути якісь сліди цієї справи в Рівненському обласно­му архіві.

І сліди таки знайшлися. У фонді прокуратури «Ровенського окружного суду» зберег­лись поліційні документи, що стосуються арешту Д. Суханова в 1932 році.

Це ста­лося так. На залізничному пероні в Радзивилові до ньо­го підійшли двоє незнайомих людей, наказали показати квиток. І зразу ж з’явилися поліцейські. Обшукали за­триманого. Знайшли текст «Інтернаціоналу».

–Де взяв? — накинулись на нього.

–Переписав з якогось ро­бітничого календаря. Друко­ваний він ще в 1922 році, — відповів юнак.

–А де той календар?

–Я читав його давно в бібліотеці, де він зараз – не знаю, — розводив руками.

Але це був тільки початок, тільки привід. Поліцаї зробили обшук удома. Знаййшли зошит під назвою «Багаття», різні записки «анти­державного змісту», вірші, а серед них — бунтарський «Гімн селян­ський».

Дмитро Суханов, за дани­ми поліції, належав до КПЗУ з 1929 року. Кілька разів їздив до Бродів та Львова. «Конфідент» (таєм­ний агент) свідчив, що піс­ля кожної такої поїздки в хаті Суханова у селі Бугаївка відбувалися нелегальні наради, в яких брали участь Іван Суханов, Іван Гаврилюк, Володимир Лучкань, Леон Бакаленко, Степан Маркопольський, Іван Шнайд­рук та Юрій Мартинюк.

Іван Шнайдрук вважався в полі­ції відомим бунтарем, який на свята вивішував транспаранти, розкидав антипольські листівки. В його хаті було знайдено два відрізи полотна червоного ко­льору, пляшечку чорнила… Це було головним доказом того, що тут готувались до відзначення свята 1 Травня. Проте мати Шнайдрука за­явила, що недавно у їхню хату, зірвавши замок, про­ник Жданюк Андрій, кот­рого знали в селі як люди­ну непевну. Він, мовляв, і підкинув у ліжко під сінник оті транспаранти… У матері знайшлися свідки – сусіди, які підтвердили, що на власні очі бачили, як Жда­нюк зірвав замок…

І Суханова, і Шнайдрука через кілька місяців випус­тили з-під арешту за бра­ком доказів.

Однак і надалі вони пере­бували під недремним оком поліції. В одній з архівних справ 1936 року можна діз­натися про такий епізод. Член українського підпілля з місцевого села Підлипки Опанас Квас (член КПЗУ) 1 серпня відправив до Дмитра Суханова лист, якого приніс якийсь Куртяк. Прочитавши його, господар попросив гостя почекати, а сам кудись вийшов. Невдов­зі приніс йому літературу, зв’язав у пачку і сказав: «Віддаси Квасу».

Не знав Суханов, що Кур­тяк уже тоді мав поліцейсь­ку кличку «Майовий» і одер­жав того дня в радзивилівському постерунку за свою «роботу» два злотих.

…Після війни Дмитро Григорович Суха­нов працював учителем. Іноді учні запитували про зустрічі з відомими письменниками. Згадував, що зустрічався з такими яскравими літераторами, як Василь Бобинський, Степан Тудор, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк…

–А де ж книжка з ваши­ми творами? – запитували діти.

Дмитро Григорович усмі­хався.

–Не став я, діти, поетом. А книжка все-таки є, ось во­на – в учнівському зошиті.

Згодом цей зошит, на яко­му автор чітко виписав назву «Пориви весняні», експонувався в Острозькому держав­ному музеї книги і книго­друкування.

В останні роки Дмитро Григорович Суханов жив у квартирі в мікрорайоні Червоноармійська неподалік від меморіалу Слави. Його дочка Славінська  Аглаїда (Ада) Дмитрівна (1 грудня 1943 — 10 лютого 2009) була педагогом, очолювала в Червоноармійську дитячу музичну школу.

У похилому віці Д.Г.Суханов мав проблеми з опорно-руховим апаратом. Але до нього, крім членів родини, заходили колеги-вчителі, колишні учні. Зустрічався з ним і радивилівський журналіст Володимир Ящук, писав про старого поета в районній газеті «Прапор перемоги».

Василь Семеренко

Василь Семеренко

редактор районної газети "Прапор перемоги", член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.