Зустрілись у Львові як абітурієнти

2015 рік є особливим щодо Григорія Чубая (23 січня 1949 — 16 травня 1982), бо рік цей, як своєрідний екватор, ділить життя у вічності і життя земне порівну із числом 33.

І я хочу описати із життя нашого земляка з села Березини Радивилівського району, поета-шістдесятника коротенький епізод, який тривав усього один робочий тиждень.

Один тиждень на фоні всього життя, коли ти досяг похилого віку, – це одна мить, це – як політ метеора у безх­мар­ному вечірньому небі, – короткий і яскравий.

А подія була в далекому 1967 році, коли космічні кораблі борознили простори Всесвіту, коли на ентузіазмі країна «обганяла» Америку за темпами росту національного продукту, коли пар­тія урочисто проголошувала, що нинішнє покоління буде жити при комунізмі, коли ми з батьком пошепки колядували українських колядок, коли земляк Григорій Чубай провів ЗНО (зовнішнє неза­лежне оцінювання абітурієнтів).

Уявіть собі, дорогі читачі, бага­тоти­сячний Львівський університет ім. Івана Франка, збільшений більш як у п’ять ра­зів, і в такому великому тлумі народу наші шляхи перетнулися і саме завдяки ЗНО ми з Григорієм познайомилися.

Тоді ми були абітурієнтами універ­ситету: Григорій – факультету журна­лістики, а я – економічного.

В один і той же день ми здавали пер­ший екзамен: Григорій – з української літератури, а я – з математики, і обидва ми отримали однакові оцінки ­ – «від­чепні» трійки.

Для Григорія така низька оцінка його знань була прикрою несподіванкою, бо він був на один рік за мене старший, а тому поступав уже вдруге і був абіту­рієнтом з відповідним досвідом.

У кімнаті гуртожитку я був сам, а про­живав я на другому поверсі. Двері рвучко відчинялися – і в кімнату увійшли двоє хлоп­ців: один чубатий, другий кучерявий, як баранчик, і обидва були якісь схвильовані.

Чубатий із розмаху, як кажуть, не в брову, а в око, задав мені запитання: що я знаю про розвиток сучасної української літератури?

Я став відповідати, перераховуючи класиків соціалістичного реалізму, і в той час із уст чубатого хлопця вперше в мо­єму житті почув імена Дмитра Пав­личка, Василя Симоненка, Василя Стуса, В’ячес­лава Чорновола.

Я чимось йому сподобався, бо став знайомитись, і коли почув від мене від­повідь, видав: «Земляк! А я із Козина. Григорій Чубай!»

І після того ми вже троє вирушили в інші кімнати проводити ЗНО з одного питання, яке і було раніше задане мені.

Я пішов за Григорієм по методу «ціка­вої Варвари», якій не тільки носа, а все могли повідривати і в асфальт репресивним катком закатати, але нам тоді повезло, що нас не запе­ленгував жоден сексот-стукач.

На відміну від сучасного ЗНО, коли сивочолі вчителі керують цим процесом, Григорій Чубай екзаменував людей, стар­ших за себе. Як відлуння колгоспно-крі­посної системи, хлопці вже мали кол­госп­ний виробничий стаж плюс службу в мор­флоті чи армії, були комсомольці і кому­ністи з відповідним партійним ста­жем, за характером – говіркі і мовчазні, а Гри­го­рій Чубай проявляв особливі здіб­ності по­чати діалог із різними за харак­тером людьми

Серед великої кількості людей нам попались три медалісти: два золотих і один сріб­ний – і всі з літератури отри­ма­ли п’ятірки, і саме з ними найдовше вів роз­мову Григорій Чу­бай, виясняючи, за що їм «5», а йому трійка, ко­­ли він на го­лову вище за знаннями.

На основі прове­деного ЗНО Григорій Чу­бай зробив загальний висновок, що ми варті бути студентами універ­ситету, але нас тоді не брали, бо написані ан­кети і автобіографії були чарівною українською мовою, наші козацькі прізвища в авто­матичному режимі відносили нас до ук­раїнсь­кого буржуазного націоналізму, з яким тоді проводилась нещадна війна.

На другий день Григорій відвідав ка­федру факультету журналістики, мабуть, там йому порадили записатися на прийом до ректора університету.

Саме Григорій Чубай першим після отримання мною атестата зрілості мав вплив на мою долю, бо був поруч у по­тріб­ний момент і в потрібному місці; коли ми з ним ков­тали гіркоту невдачі, він сказав пророчі слова, які і сьогодні актуальні: що армія – се­лянська і в село не можна їхати, а треба закріпитися у Львові.

А яким я бачив Григорія Чубая?

По-перше: це український інтелігент, який, на відміну від мене, що засид­жу­вався за математичними формулами, «про­падав» на вулицях Львова у спілкуванні з найтоншим прошарком між колгосп­ним селянством і робітничим класом – львівською творчою інтелігенцією.

По-друге: мова українська літе­ра­турна без місцевих діалектів.

По-третє: людина з особливими пот­ре­бами, а саме – коли вже всі спали в кімнаті гуртожитку, Григорій зривався з ліж­ка, вмикав світло і на аркушах у клі­тинку з учнівського зошита писав свої вірші.

Попрощалися ми з Григорієм Чубаєм на львівській «стометрівці», побажавши один одному добра.

У нас було майже все однакове – це рожева мрія стати студентом, соціальний статус – сини малоземельних колгосп­ни­ків, з однаковими оцінками після двох екзаменів – з позитивними двома трій­ками, обидва самостійно, без усяких груп підтримки і протеже, були абітурієнтами.

А різниця в тому, що я покірно йшов забирати свої документи, а Григорій – на прийом до ректора університету, як справжній боєць, озброєний доказовою базою і знаннями.

Тоді не було мобільних телефонів, що дало б можливість запитати: «Де ти?» Я знаю одне: більше до мене в гур­тожиток ночувати Григорій не прийшов.

За розкутість і глибину авторської думки поет-шістдесятник Григорій Чубай регулярно притягувався до відпо­відаль­ності спецслужбами тоталітарного режиму, і внаслідок таких пересмикувань його муза Поезії зависла у польоті над мо­гилою поета з обірваною правою рукою.

Схиляю свою посивілу голову в подяч­ному поклоні батькам поета за сина, ді­тям – за батька, всім землякам – за пам’ять, за популяризацію творчості на­шого земляка, за проведення вечорів пам’яті.

Вічна йому пам’ять!

Нехай Господь заспокоїть душу поета там, де святі і праведні спочивають.

Іван Пастівничний, с. Лев’ятин, Радивилівського району.

(Радивилівська районна газета “Прапор перемоги”, 23.01.2015).