Зустрілись у Львові як абітурієнти
2015 рік є особливим щодо Григорія Чубая (23 січня 1949 — 16 травня 1982), бо рік цей, як своєрідний екватор, ділить життя у вічності і життя земне порівну із числом 33.
І я хочу описати із життя нашого земляка з села Березини Радивилівського району, поета-шістдесятника коротенький епізод, який тривав усього один робочий тиждень.
Один тиждень на фоні всього життя, коли ти досяг похилого віку, – це одна мить, це – як політ метеора у безхмарному вечірньому небі, – короткий і яскравий.
А подія була в далекому 1967 році, коли космічні кораблі борознили простори Всесвіту, коли на ентузіазмі країна «обганяла» Америку за темпами росту національного продукту, коли партія урочисто проголошувала, що нинішнє покоління буде жити при комунізмі, коли ми з батьком пошепки колядували українських колядок, коли земляк Григорій Чубай провів ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання абітурієнтів).
Уявіть собі, дорогі читачі, багатотисячний Львівський університет ім. Івана Франка, збільшений більш як у п’ять разів, і в такому великому тлумі народу наші шляхи перетнулися і саме завдяки ЗНО ми з Григорієм познайомилися.
Тоді ми були абітурієнтами університету: Григорій – факультету журналістики, а я – економічного.
В один і той же день ми здавали перший екзамен: Григорій – з української літератури, а я – з математики, і обидва ми отримали однакові оцінки – «відчепні» трійки.
Для Григорія така низька оцінка його знань була прикрою несподіванкою, бо він був на один рік за мене старший, а тому поступав уже вдруге і був абітурієнтом з відповідним досвідом.
У кімнаті гуртожитку я був сам, а проживав я на другому поверсі. Двері рвучко відчинялися – і в кімнату увійшли двоє хлопців: один чубатий, другий кучерявий, як баранчик, і обидва були якісь схвильовані.
Чубатий із розмаху, як кажуть, не в брову, а в око, задав мені запитання: що я знаю про розвиток сучасної української літератури?
Я став відповідати, перераховуючи класиків соціалістичного реалізму, і в той час із уст чубатого хлопця вперше в моєму житті почув імена Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола.
Я чимось йому сподобався, бо став знайомитись, і коли почув від мене відповідь, видав: «Земляк! А я із Козина. Григорій Чубай!»
І після того ми вже троє вирушили в інші кімнати проводити ЗНО з одного питання, яке і було раніше задане мені.
Я пішов за Григорієм по методу «цікавої Варвари», якій не тільки носа, а все могли повідривати і в асфальт репресивним катком закатати, але нам тоді повезло, що нас не запеленгував жоден сексот-стукач.
На відміну від сучасного ЗНО, коли сивочолі вчителі керують цим процесом, Григорій Чубай екзаменував людей, старших за себе. Як відлуння колгоспно-кріпосної системи, хлопці вже мали колгоспний виробничий стаж плюс службу в морфлоті чи армії, були комсомольці і комуністи з відповідним партійним стажем, за характером – говіркі і мовчазні, а Григорій Чубай проявляв особливі здібності почати діалог із різними за характером людьми
Серед великої кількості людей нам попались три медалісти: два золотих і один срібний – і всі з літератури отримали п’ятірки, і саме з ними найдовше вів розмову Григорій Чубай, виясняючи, за що їм «5», а йому трійка, коли він на голову вище за знаннями.
На основі проведеного ЗНО Григорій Чубай зробив загальний висновок, що ми варті бути студентами університету, але нас тоді не брали, бо написані анкети і автобіографії були чарівною українською мовою, наші козацькі прізвища в автоматичному режимі відносили нас до українського буржуазного націоналізму, з яким тоді проводилась нещадна війна.
На другий день Григорій відвідав кафедру факультету журналістики, мабуть, там йому порадили записатися на прийом до ректора університету.
Саме Григорій Чубай першим після отримання мною атестата зрілості мав вплив на мою долю, бо був поруч у потрібний момент і в потрібному місці; коли ми з ним ковтали гіркоту невдачі, він сказав пророчі слова, які і сьогодні актуальні: що армія – селянська і в село не можна їхати, а треба закріпитися у Львові.
А яким я бачив Григорія Чубая?
По-перше: це український інтелігент, який, на відміну від мене, що засиджувався за математичними формулами, «пропадав» на вулицях Львова у спілкуванні з найтоншим прошарком між колгоспним селянством і робітничим класом – львівською творчою інтелігенцією.
По-друге: мова українська літературна без місцевих діалектів.
По-третє: людина з особливими потребами, а саме – коли вже всі спали в кімнаті гуртожитку, Григорій зривався з ліжка, вмикав світло і на аркушах у клітинку з учнівського зошита писав свої вірші.
Попрощалися ми з Григорієм Чубаєм на львівській «стометрівці», побажавши один одному добра.
У нас було майже все однакове – це рожева мрія стати студентом, соціальний статус – сини малоземельних колгоспників, з однаковими оцінками після двох екзаменів – з позитивними двома трійками, обидва самостійно, без усяких груп підтримки і протеже, були абітурієнтами.
А різниця в тому, що я покірно йшов забирати свої документи, а Григорій – на прийом до ректора університету, як справжній боєць, озброєний доказовою базою і знаннями.
Тоді не було мобільних телефонів, що дало б можливість запитати: «Де ти?» Я знаю одне: більше до мене в гуртожиток ночувати Григорій не прийшов.
За розкутість і глибину авторської думки поет-шістдесятник Григорій Чубай регулярно притягувався до відповідальності спецслужбами тоталітарного режиму, і внаслідок таких пересмикувань його муза Поезії зависла у польоті над могилою поета з обірваною правою рукою.
Схиляю свою посивілу голову в подячному поклоні батькам поета за сина, дітям – за батька, всім землякам – за пам’ять, за популяризацію творчості нашого земляка, за проведення вечорів пам’яті.
Вічна йому пам’ять!
Нехай Господь заспокоїть душу поета там, де святі і праведні спочивають.
Іван Пастівничний, с. Лев’ятин, Радивилівського району.
(Радивилівська районна газета “Прапор перемоги”, 23.01.2015).